Мистецька скарбничка — Театр ляльок на Лівому березі Дніпра

Мистецька скарбничка

Інтерв’ю з головним художником театру –
Вірою Задорожньою

Художник в театрі – одна з найбільш творчих професій. Фантазія, винахідливість, просторове мислення, а також неймовірна стресостійкість та працездатність – ті якості, якими повинна володіти людина, що займається цією справою. Тісно й плідно працюючи з режисером, художник може втілити в життя саму сміливу та божевільну ідею, стаючи не просто виконавцем, а співавтором вистави.

Скоро планується випуск нової вистави «Пан Коцький» за однойменною казкою. Як завжди, перед художником стоїть одне з важливих завдань – зробити виставу цікавою і для маленького глядача і для дорослого. Реалізацією цієї вистави займається головний художник нашого театру – Задорожня Віра Миколаївна. Ми вирішили поспілкуватися з людиною такої творчої професії та познайомити вас, наші читачі, із художником, що працює в нашому театрі вже 10 років.

— Скоро виходить прем’єрна вистава «Пан Коцький». Це Ваша перша робота з цим матеріалом?

— «Пан Коцький» – це улюблений матеріал Сергія Брижаня, я також знайома з ним, тому що в нас вже була спроба втілення цієї драматургії в Луганському театрі ляльок. Час минає, змінюються обставини, а проблеми не вирішуються… Тому ті проблеми, які підіймає режисер у цій виставі, досі не втратили своєї актуальності! Навпаки – вони стали ще глибшими, тому ми знов звернулися до цього матеріалу. Але це буде зовсім інша вистава….

 

— Чи складніше робити повтори своїх же вистав?

— Так буває, що доводиться робити повтори постановок, бо замовнику дуже подобається саме така вистава – і він хоче мати її в репертуарі свого театру. Через це ми з режисером робимо повтори своїх робіт, але інколи режисер вирішує змінити художника. В даному випадку – художник знову я. Отже маю можливість вдосконалити деякі моменти, які мене не влаштовували у першій спробі. Тобто, я використовую такі ситуації задля вдосконалення задуму. Виникають труднощі стосовно більш прискіпливого відношення до роботи, проте врешті-решт, вистава виходить зовсім іншою, і не тільки за рахунок художника… інші актори, інший час, місто…

 

— Зараз у багатьох режисерів є свої художники, з якими вони постійно співпрацюють. У Вас не було такого бажання: працювати тільки з одним режисером?

— Я працюю з різними режисерами, і це дуже класно! Тому що це новий досвід, обмін енергіями, думками та мріями. Мати свого режисера, мабуть гарно, але мені здається, що за таких умов виграє більше режисер. Проте і він з часом починає робити спроби з іншими художниками, аби вийти із зони комфорту.
Я, як художник, маю мрії про втілення своїх задумів, і тому відкрита до співпраці з різними режисерами. Коли мені пропонують цікаві проекти – і я із задоволенням погоджуюсь.

 

— А розкажіть, будь ласка, як Ви прийшли до цієї професії? Яким чином складався Ваш творчий шлях?

— Театр – це така хвороба!*сміється* Якщо вона тебе зачепила, то це вже на все життя, і неважливо ким ти працюєш. Кожен з нас починає грати у театр змалечку, не усвідомлюючи цього, повторюючи за тваринами або дорослими, потім до такої гри додається лялька – і театр продовжується. Це триває все життя, тільки іграшки змінюються.
Я з дитинства грала ляльками, створювала персонажів з прочитаних казок, вірила (а зараз просто впевнена!), що вночі вони оживають.
Так сталося, що я випадково опинилася саме в театрі ляльок, хоча мій творчий шлях, як театрального художника, розпочався в театрі музичної комедії, а потім я почала виготовляти ляльок з тіста. Була двічі лауреатом республіканських виставок, на одній з яких, мої роботи побачив режисер театру ляльок і запропонував попрацювати разом. Таким чином я потрапила у світ магічних ляльок – і все – лишилася, живу серед них, створюю чарівні світи, магічний простір навколо них. Від малюнків до живого середовища – нелегкий і довгий шлях, але він того вартий. І я рада, що маю відношення до цієї магії.

 

— Ваша робота – і творча, і прикладна. Напевно бувають моменти, коли немає натхнення… Як Ви з цим справляєтеся? Треба видавати якийсь результат, а Ви не можете.

— Натхнення – це така річ!.. Бувають моменти, коли робота зовсім не йде. Ти не розумієш що робиш, не бачиш кінцевого результату – це дуже дратує! Що робити? А нічого. Потрібно відкласти роботу над цим матеріалом на деякий час. В разі, якщо цього часу немає – треба абстрагуватися і відпустити ситуацію – і все налогодиться, і рішення буде знайдено. А коли ти побачив, як воно має виглядати, то руки вже самі все виконують. Так само з майстернями, які повинні всі мої задуми втілювати якомога точніше. Буває, вони підказують якісь рішення, і викликають нову хвилю натхнення, а буває, що просто робиш спробу за спробою – і щось з цього виходить. Краще, коли виставу робиш у рідному театрі, тому що є можливість щось доробити,бо в процесі виготовлення матеріальної частини виникають проблеми і їх треба вирішувати, без руйнації задуму. На виїзді ситуація ускладнюється, бо моя віддаленість трохи ускладнює процес втілення і не завжди дає необхідний результат.


— Скільки часу триває робота над виставою від початку і до випуску?

— Взагалі, випуск вистави – доволі складний і тривалий процес. Від задуму до втілення (прем’єра вистави) може пройти і рік… все залежить від драматургічного матеріалу та задуму по його втіленню в життя.

 

— Чи є у Вас історія, яку б Ви хотіли втілити в життя на сцені?

— Мене вабить до містичного матеріалу, над яким хочеться попрацювати, бо його можна втілити лише не сцені театру ляльок. Та є не тільки задуми, але й спільні цікаві проекти з режисерами, які чекають свого часу, і я сподіваюся, що дочекаються.
Дуже хочеться порадувати нашого глядача чимось новим та надзвичайним. Тож, чекайте на нові вистави!


Автор статті: Даря Задорожня 

Важливість театру ляльок в житті людини з ранніх літ,
як один з культурних пластів її виховання та розвитку

      Серед різноманітних форм навчання та виховання дітей у дошкільному віці особливе місце займає театр і театралізовані ігри, тому що гра є основним видом діяльності дітей дошкільного віку. Театр ляльок – один з найдоступніших видів діяльності, який дозволяє вирішувати багато проблем педагогіки і психології, пов’язаних з моральним, естетичним та художнім вихованням, з розвитком уяви, самостійності, тощо. Театр ляльок – один з потужних засобів виховання людини (не лише дітей, а й дорослих!).

     Вплив театрального мистецтва на формування духовної культури особистості висвітлено у наукових працях Є. Б. Вахтангова та І. Д. Глікмана,
Т. А. Куришевої та А. В. Луначарського, В. І. Немировича­Данченка й  
К. С. Станіславського, О. Я. Таїрова та Г. О. Товстоногова та ін.

      О. О. Брянцев, Є. С. Деммені та С. В. Образцов – основоположники театру ляльок – присвятили свої праці засобами театру проблемам духовного розвитку дітей.

      Театр ляльок створив універсальну освітню модель. Дитина, долучаючись до театрального мистецтва, природно і невимушено занурюється у світ музики, слова та літератури, оскільки, театр є синтетичним видом мистецтва. Побачене і пережите дитиною в театрі ляльок робить коло її інтересів більш широким та налаштовує на спілкування з іншими. Людині хочеться поділитися своїми враженнями та емоціями і розказати про виставу своїм друзям та батькам. Все це, безсумнівно, сприяє розвитку мови, вмінню вести діалог і передавати свій досвід, що особливо необхідно сьогодні, коли мова дітей буває убогою та маловиразною, а це має вплив і на їх мислення, і на подальший розвиток.

      Також удосконалюється артикуляційний апарат, стимулюючи активне мовлення за рахунок розширення словникового запасу. Дитина засвоює багатство мови, якою висловлюються персонажі вистави. Вловлюючи інтонації і виразні засоби, що відповідають вчинкам героїв та їх характерам – дитина намагається повторювати побачене та говорити чітко, щоб його всі зрозуміли, таким чином поліпшується звукова культура мови. Завдяки побаченому у театрі ляльок, діти краще засвоюють зміст твору, логіку та послідовність подій, а також їх розвиток і причинну обумовленість.

      Театр займає важливе місце в житті суспільства та виконує естетичну, розважальну, комунікативну, соціалізуючу, компенсаторну, ігрову, нормативну та інші функції. Проте, одна з найважливіших функцій театру – пізнавальна. Завдяки їй здійснюється передача соціального досвіду від одного покоління до іншого, від одних країн і народів до інших.

      Також, театр виконує виховні та культурні функції, що покликані забезпечувати розвиток культури суспільства в цілому та окремої особистості зокрема, передавати культурні цінності. Ще язичницький обряд у родовому суспільстві формував відповідні норми етики й моралі, античний театр, завдяки драматургії Есхіла, Софокла, Еврипіда, пропагував ідеї свободи особистості, патріотизму. Комедії Аристофана були спрямовані на критику певних негативних суспільних явищ. Комедії Менандра формували норми співжиття людей у сім’ї та соціумі.

      Великого значення театру надавав Микола Гоголь, зазнаючи, що театр – це кафедра, з якої можна дати людям багато добра. Він говорив про театр, як про велику школу з глибинним призначенням, яка цілому натовпу, цілій тисячі народу за один раз дає живий і корисний урок. А. Герцен називав театр вищою інстанцією для вирішення моральних питань [1].

       Сучасні дослідники наголошують на вагомій ролі театрального мистецтва, його образної системи в актуалізації як у глядачів, так і у виконавців цінностей людського життя і духу. Автори посібника «Краса педагогічної дії» стверджують: «Якщо врахувати, що театральна дія відбувається у безперервному потоці людського мовлення і живих сценічних рухів, жестів, міміки, якщо взяти до уваги властиву театру безпосередність емоційно­чуттєвого впливу акторської гри, то стане очевидна і цілком зрозуміла та сила ідейно­художнього впливу, якою володіє театр» [2]. Все це доводить можливість широкого використання театральної культури у виховній роботі серед підростаючого покоління.

        Крім того, останнім часом, театр привертає увагу як один із засобів досягнення позитивних результатів у процесі реабілітації хворих.
Так, Г. Локарєва та Н. Стадніченко зазначають, що театральне мистецтво може виконувати деякі арт­терапевтичні функції: катарсистичну, регулятивну та комунікативно-рефлексивну. Завдяки першій функції людина, переживаючи сильні емоції,  звільняється від негативного стану, тобто проходить очищення. Завдяки другій відбувається зняття нервово­психічного напруження та моделюється  позитивний психоемоційний стан. Третя відповідає за формування адекватної міжособистісної поведінки [3].

        Театр ляльок – один з видів мистецтва, а мистецтво – найочевидніший показник пробудження духовної сили людей. З раннього дитинства мистецтво входить у людське життя у вигляді пісень, ігор, танців, казок, театральних вистав та сотнями інших шляхів, безперервно поглиблюючи свій вплив на формування людської душі. Схильність до творчості та бажання насолоджуватися її результатами свідчить про прогрес в інтелектуальній та емоційній сферах свідомості людини.

        Підводячи висновки, стає очевидним, що Театр ляльок – це неймовірне вмістилище морального та соціального досвіду людства, здатне дати розвиток та увічнення людського духу. Якщо людині з дитинства прищеплювати інтерес до культури театральної сфери, тоді Театр ляльок зможе виховати гідне покоління, розвиваючи та удосконалюючи його.

[i]

  1. Кремешна Т. Тетар як засіб впливу на культурне та соціальне становлення особистості – Молодь і ринок №5 (88), 2012
  2. Грушевський М.С. Історія української культури: у 6 т. 9 кн. / М.С. Грушевський. – К.: Либідь, 1993.– Т. 1. – 392 с.
  3. Локарєва Г.В., Стадніченко Н.В. Театральне мистецтво як засіб досягнення позитивних результатів у процесі реабілітації хворих: теоретичний та практичний аспекти [Электронный ресурс] / Г. Локарєва, Н. Стадніченко – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/ vznu/ped/2009.

Інтерв’ю з головним режисером нашого театру – Драпіковським Дмитром Вікторовичем

 

Березень – особливий місяць, адже він сповнений культурними святами, як  День лялькаря, День театру, а сьогодні ще й День Народження нашого головного режисера – Драпіковського Дмитра Вікторовича. Тож, ми вирішили познайомити Вас поближче з молодим, сповненим сил та рішучості, режисером, який невпинно рухається вперед. Вперед до здійснення задуманого, до перемог і до процвітання нашого театру.

— Давайте спочатку поговоримо про Вашу кар’єру і про те, як Ви прийшли до режисерської діяльності. Як Вам в принципі прийшла в голову ідея розпочати діяльність в цій сфері? 

— Щодо вибору моєї професії… Справа в тому, що я був приречений на таку цікаву справу всього мого життя. Я виріс в сім’ї лялькарів. На той час акторів Херсонського обласного театру ляльок. Діти драматичних артистів кажуть, що виросли за кулісами театру, в моєму випадку – за ширмою театру. Всі знайомі та люди, які мене оточували, були акторами цього театру. Я не ходив до садочку, тому багато часу проводив з ними. Був присутній на репетиціях, їздив з батьками на гастролі.  
Мені розповідали цікаву історію з мого дитинства. Я, як завжди сидів за ширмою під час вистави, сидів на великому ящику, в якому перевозили реквізит та ляльки. Випадково потягнув за мотузку та впав у цей самий ящик, а він закрився. Шукали мене довго після вистави. Хотіли навіть міліцію викликати, але хтось відкрив кришку і побачив, що я там сплю… Взагалі моє дитинство пройшло дуже цікаво. Я дивився всі вистави. І деякі більше, ніж 500 разів. Я дуже полюбляв вистави головного режисера, н. а. України Чуприни Б. В. Він і зараз працює у театрі та є його незмінним лідером. Тому мені здається я не мав іншого вибору, як стати лялькарем. Я поступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого, на акторський  курс Попова Л. П. – це був перший курс лялькарів в цьому університеті. Звичайно, там випустили одного разу лялькарів у 1966 р. але це було один раз. Зараз там вже кафедра театру ляльок. Вже після закінчення я почав служити у Київському академічному театрі ляльок. Там керувала видатна людина – мій театральний вчитель, потім друг – н. а. України Сікало Ю. І.

— Можна сказати, що Сікало Ю. І. став тією доленосною людиною, що вплинула на зміну Вашої діяльності? 

— Він давав мені головні ролі, навчав усьому, що сам знав та був мені справжнім наставником. Саме він розгледів в мені режисера і запропонував працювати з ним над виставою «За щучим веління».        Завдяки Сікало Ю. І. я поступив на режисерський курс Інюточкіна. О. О. Здобувши диплом, я вже міг офіційно претендувати на посаду постановника. Режисерська професія – дуже складна та цікава справа, бо ти ніколи досконало не знаєш, що на тебе чекає в кінці постановки. Завжди щось може бути краще, аніж ти задумував.

— Чому вирішили змінити напрямок? Адже Ви спочатку були актором,а вже потім перейшли до режисури.

— Мене завжди вабила режисура. Ще в університеті я робив самостійні роботи. Потім у 2008 році головний режисер Херсонського обласного театру ляльок запропонував поставити виставу. Я погодився і відтоді розпочався мій режисерський шлях. Я почав здійснювати постановки у Херсоні, Луцьку, Івано-Франківську та у Києві. Даючи інтерв’ю мене часто запитують про моє хобі… це дуже важке питання, бо мистецтво ляльок є моїм і хобі, і роботою, і життям. Всі, хто оточує мене мають відношення до мистецтва. І дружина моя також працює у цій сфері.

— Як Ви гадаєте, що найскладніше в роботі режисера?

— Я хочу, щоб на моїх вистава діти отримували задоволення, справжню живу емоцію. Мій принцип – через розваги до навчання. Я завжди думаю, як зробити виставу цікавою для будь якого віку. Головний показник для мене – коли батьки ховають свої гаджети і дивляться разом з дітьми. Я звертаю увагу на це. У театрі я мав змогу спостерігати за батьками з ложі, де кріпляться світлоприбори. І дуже радів, коли батьки дивилися мою виставу, а не сиділи в Інтернеті.
Буває дуже складно придумати щось таке у виставі, щоб заволодіти увагою всіх вікових категорій. Звичайно, вистави діляться на різні вікові категорії, і не кожен буде дивитися, наприклад «колобка». Але існує і така думка, що не буває вистав по вікових категоріях. Є або цікаві або ні. Я з цим погоджуюся. Моє завдання зацікавити у будь-якій виставі всіх глядачів. Бо перегляд дітей театрального дійства разом з батьками є невід’ємною часткою виховання молодого покоління. Кажуть, що драматичний театр повинен виховувати глядача. Я не дуже впевнений, що він може це зробити, бо дорослу людину перевиховувати неможливо. Глядач може тільки задуматись над проблематикою та не надовго зробити висновки. Театр ляльок – це той заклад, що здатен виховати нову людину для нашого суспільства. Так як йому не потрібно перевиховувати дитину, бо її психіка чиста та готова для будь-якого матеріалу. Що зараз ми туди посіємо, те і проросте крізь роки. Сьогодні діти дивляться вистави, а завтра вони створюють закони по яким вже ми будемо жити в старості. Це дуже важлива місія для мене. Зараз батьки практично не приділяють уваги вихованню дітей. На те є об’єктивні причини. Життя дуже важке у нашій країні – доводиться працювати на декількох роботах, щоб прокормити сім’ю. І тому театр ляльок необхідний, як підтримка з боку влади, щоб виховувати підростаюче покоління.

— Як вийшло, що Ви зайняли посаду головного режисера в Театрі ляльок на лівому березі Дніпра?

— У 2016 році головний режисер Сікало Ю. І. звільнився з  Київського академічного театру ляльок. Через рік я також вирішив шукати долі поза цим театром, бо служити мистецтву ляльок, як режисер, не було можливості. У моїх батьків є власний приватний театр ляльок, який називається «Краплинка». Я працював, як режисер та актор. Паралельно ставлячи вистави у Херсонському та Волинському театрах. У 2018 році об’явили конкурс на заміщення вакантної посади – головний режисер у Київському муніципальному академічному театрі ляльок на лівому березі Дніпра. Я прийняв у ньому участь – і зараз я його відданий слуга.

— Чи вважаєте Ви свій прихід до театру особливим та етапним для себе?

— Для мене це новий та найбажаніший етап у своїй кар’єрі. Ще студентом я приходив та дивився вистави цього колективу. Мені дуже подобається атмосфера та формат театру. Також мені пощастило з керівництвом директора-художнього керівника – Чуніхіна О. Н.
Дуже часто буває, що головний режисер не знаходить спільну мову з керівником. В моєму випадку навпаки, бо ми розуміємо одне одного і наші цілі щодо підходу роботи в театрі, репертуарної політики, тощо збігаються. Неймовірно талановитий акторський склад. Я розумію, що артисти можуть впоратися з будь-якими завданнями. В театрі працює талановитий та потужний художник – В. М. Задорожня, з якою у нас чудові творчі стосунки.

— З чого розпочалася Ваша робота на новій посаді?

— Моєю першою роботою у театрі стала вистава «Новорічний гармидер». Її дуже тепло зустріли глядачі та робітники нашого театру. Це інтерактивна програма, лялькова естрада.
За півроку мого перебування на посаді ми змінили підхід до оздоблення фойє театру. Завдяки головному художнику ми зробили нове розміщення внутрішнього простору. Кожну пору року ми змінюємо внутрішню візуальну атмосферу. Взимку з’являється камін, новорічні прикраси, новорічні фото локації. Зараз в нас весняні мотиви: все цвіте та живе. Також ми розробили бізіборд – це стенд, на якому прикріплені різноманітні ігри для дітей, щоб можна було побавитись при очікуванні вистави. Взагалі ми існуємо для глядачів і вони у нас в пріоритеті. До вистави наші актори проводять з дітьми розважальну програму. Ми плануємо влаштовувати цікаві зустрічі з глядачами, розповідаючи про наше мистецтво.

— Які плани на майбутнє у цьому театрі?

— Щодо репертуарної політики театру, я хочу, щоб наші глядачі мали змогу познайомитися з різною стилістикою та естетикою. Тому наступного року ми запускаємо блок вистав – «Казки всього світу» – це чотири вистави по три казки в кожній. Тобто у виставі будуть представлені казки різних народів: від індійських до латиноамериканських, від європейських до африканських. На мій погляд, це дуже цікавий та потрібний проект. Глядачі зможуть познайомитись зі світобаченням інших народів та країн.
Також у найближчий час я почну працювати над виставою, темою якої є екологія – це надзвичайно важлива тематика сьогодення. Вистава про поведінку людини з природою, про їх взаємозв’язок. Тільки у ігровій формі ми можемо привчити дітей не смітити, не вирубувати ліс та оберігати довкілля. Наша тема повинна виховати нову українську дитину з європейським світобаченням. Планета – це наш дім і ми повинні його поважати.

— У Вас ніколи не було думки спробувати зрежисирувати щось в кіно?

— Колись тема режисури в кіно або в серіалах стала мені дуже цікава. Але це окрема професія, нехай і споріднена з театром. Я думаю, якщо б була змога, то я б погодився на цікаві проекти. Я не дивлюсь сучасні серіали та вітчизняні фільми. Щось мені в них не подобається. Повинно пройти багато років, щоб дійти до певного рівня.Хоча я все ж таки мав практику у режисурі телебачення.  Одного разу до мене звернулися, щоб я виступив режисером лялькової передачі. Замовили все: від сюжету програм до виконавців. Я погодився. І невдовзі з’явилися десять серій про «Питайлика» та «Смачнулю». Їхньою тематикою була розповідь про здорове харчування, звичайно, в ігровій формі. Сценарій писав відомий режисер театру ляльок – О. Кузьмін. Ми знімали в два етапи по п’ять серій. Це цікавий та незвичний процес. На моїй пам’яті було дуже багато спроб зробити телевізійну лялькову програму, але це завжди були пілоти, які ніколи не мали продовження. До мене часто зверталися по допомогу та консультацію, однак ніхто не хоче вкладати у це певні кошти, бо це дорогий та специфічний напрямок. 

— За яким принципом Ви обираєте п’єси для постановок? 

— Я працюю з темами, які мене цікавлять. Якщо немає п’єси, я її замовляю або пишу сам. В наш час дитячої драматургії практично не існує. Для того, щоб п’єса була цікавою і привабливою саме для нашого мистецтва, необхідно знати специфіку. Наприклад мене цікавила тема «Снігової королеви», але п’єси, які існують, мене не влаштовували. Мені довелося самому написати. Взагалі я багато поставив саме своїх п’єс. Ще в університеті я написав п’єсу по новелам Хану Макеля «Дядечко Ау»,  на перший план я поставив тему екології. І згодом втілив постановку у Івано-Франківському театрі ляльок. Також, як драматург, я написав п’єсу «Золотоволоска», працював над концертними програмами, бо таких п’єс взагалі не існує. Разом з Сікало Ю. І. ми написали п’єсу «Мороз-Морозенко» за мотивами народних казок.

— Що для вас є джерелом натхнення у вашій професії?

— Режисер – це така людина, яка здатна не лише побачити прекрасне,а й показати це людям. Тому між побаченим і показаним проходить певний час. В мене не буває так, що я сідаю і починаю «вигадувати» виставу. Ні! Цікаві думки, вирішення сцен іноді приходять несподівано. Головне – дати завдання своїй голові, а вона вже все зробить сама. Я вважаю, найголовніше в професії режисера – дві речі: інтуїція та холодний розрахунок. Мейєрхольд казав, що режисер повинен мислити асоціаціями і в своїх асоціаціях одним крилом парити в небесах, а іншим – торкатися землі. Тому натхнення для мене – це все, що оточує нас з самого дитинства. Одного разу мене запитали, як можна вигадати та зробити постановку вистави, розкажіть! Я розсміявся, бо це неможливо. Ніяка система та навчання не зможе зробити з «дерева» режисера чи актора. Кажуть, що потрібно багато працювати над п’єсою, перевіряти її на актуальність та інше. Я працюю та фантазую над темою. Тобто, наприклад мене цікавить історія Робін Гуда, але п’єси немає. Що ж я роблю? В уяву починають приходити цікаві фрагменти, уривки, ідеї. Хоча п’єси досі немає, а я вже створив виставу у себе в голові. Я вже її побачив. І мені досить цього для того, щоб почати працювати над нею: шукати п’єсу, художника і таке інше. Одного разу я випадково почув музичну композицію Шнітке. І, як блискавка, в голові промайнула думка, що треба поставити «Снігову Королеву» з містичною музикою Шнітке. І я це зробив! Також читаючи п’єсу «Свинопас»,  я побачив ремарку: «Принц влетів у вікно до принцеси на крилах кохання». Мені було цього досить – і я зробив постановку цієї п’єси. Найцікавіше у мистецтві те, що в ньому не існує догм. Можна робити все, що  тобі заманеться. Так, існує специфіка та інші рамки, але вони не жорсткі. Головне – уява та фантазія. Альберт Ейнштейн казав, що коли у вченого немає уяви – він взагалі не може займатися наукою. А наша біда – це зашореність в уяві та фантазії. Дивишся, буває, виставу і дивуєшся відсутності цікавих ідей, засобів та підходів. Тому хочеться всім сказати, щоб не боялися експериментувати та фантазувати. Не вийшло – знов створюйте та знов експериментуйте. Потрібно йти далі з набутим досвідом, прислухатися до порад, але робити своє мистецтво не озираючись. Втілюйте свої ідеї та думки!  

— Ще раз вітаємо нашого головного режисера та бажаємо йому успіхів та здійснення задумів!


Інтерв’ю з Брижанем Сергієм Миколайовичем

Сьогодні ми вирішили познайомити Вас, наші глядачі та читачі, з режисером майбутньої прем’єрної постановки «Пан Коцький» – Брижанем Сергієм Миколайовичем.
Сергій Миколайович – головний режисер Хмельницького академічного обласного театру ляльок, заслужений діяч мистецтв України, президент Всеукраїнської громадської організації лялькарів «УНЦМСДТЛ» UNIMA-УКРАЇНА» – українського національного центру Міжнародної спілки діячів театру ляльок «UNIMA».
Хочеться добавити, що Сергій Миколайович –  творча особистість із своїм особливим світовідчуттям театру ляльок, яким він ділиться із глядачами через свої постановки. Тож, ми підготували для Вас невеличке інтерв’ю з цікавою особистістю, митцем і просто гарною людиною! 

 

— Це Ваша перша співпраця з КЗ ТВЗК «Київський театр ляльок на лівому березі Дніпра»?    

— Ні, першою мала бути постановка «Русалоньки», яку колись «забанили», не пояснивши причин, хоча худрада відбулась. Місце це для мене якесь зачакловане, бо були і інші запрошення і пропозиції, але вони всі були на словах… Так що досвід співпраці нульовий. Тому і не пропоную нічого нового, бо не маю досвіду спільної роботи.

 

— Це не перша Ваша постановка «Пана Коцького», чому Ви обрали саме цей матеріал для КЗ ТВЗК «Київський театр ляльок на лівому березі Дніпра»?

— По-перше, і, як на мене, головне – це те, що в репертуарі театру тільки три вистави за українськими народними казками. По-друге, у вашому театрі, наскільки мені відомо, актори співучі, а вистава за жанром – жартівлива опера. По-третє, адреса вистави досить широка – для сімейного перегляду, так що і дорослим біля дітей не доведеться сумувати.

 

— В різних театрах різні виконавці (не лише ролей, ай художнього замислу) – це вже змінює виставу. А от Ви змінюєте втілення однієї вистави при постановці в різних театрах? Художнє, музичне оформлення, концепція вистави – чи це все залишається незмінним?

— В різних театрах буває по-різному. З «Тарасом» за Б. Стельмахом (яких було чотири), хоч ми їх робили з художником Михайлом Ніколаєвим вийшло так, що всі чотири досить суттєво відрізнялись. Мій вчитель М. Корольов казав, що повторювати своє не гріх, гріх – цупити чуже. Повтори не вдаються ніколи, навіть, якби дуже цього прагнув, бо інші цехи, інша сцена, яка диктує дуже багато, і головне – актори, з якими, відштовхуючись від їхньої індивідуальності, ліпиш щось нове. Та й у мене з пам’яттю не дуже, тому ніколи не пам’ятаю, що робив вчора, і весь час, доки це дозволяють терміни репетицій, щось змінюю. Є тут ще й такий нюанс, як життя вистави. Різні вистави, як дерева у різному ґрунті, по-різному приживаються. Буває, що в іншому театрі твоя вистава звучить значно краще ніж у твоєму, буває навпаки, і це передбачити неможливо. Десь вистава живе вже десятиліттями, а десь швидко зникає. Є й вистави, які загинули на цій війні… як «Пан Коцький», якого ми з Вірою Задорожньою робили в Луганському театрі ляльок. Може, ще й тому  виникло бажання, щоб ця вистава продовжувала життя. Вона  – з довгожителів, то чому не в Києві?

 

— Ми знаємо, що Ви багато робите театральних постановок по театрах України. Які труднощі виникають при постановках не в своєму театрі? Чи складніше працювати з творчим колективом на відстані?

— У мене вже є досвід реальних репетицій на відстані по «skype». Не скажу, що це було зручно, але одна зовсім молода  вистава поїхала від мене, інтенсивно працювала два тижні – і потрібно було її продивитись свіжим оком та внести корективи. За два дні інтенсивної роботи у віртуальному режимі це вдалось зробити. Досвід дуже цікавий, бо ти не можеш сам взяти ляльку і щось акторам показати, тому шукаєш максимально влучні слова. Робити постановки в інших театрах – це велика відповідальність, завжди нова, незнайома ситуація…Тому не так часто відлучався з Хмельницького. Та одного разу  зрозумів, що життя пролітає, а ти за роботою навіть і України ще не бачив! Виявилось, що це неймовірне щастя – приїздити в нове для тебе місто, і вечорами, або в перервах між репетиціями блукати вуличками, не знаючи дороги! Останні два роки, з різних причин, мало це робив. Багато працював у своєму театрі, і вже знову сумую за дорогою, за новими відкриттями…Як дасть Бог здоров’я – буду продовжувати подорожі Україною, бо там, де вже був, на мене чекають рідні люди унікальної породи – ЛЯЛЬКАРІ! Як казала І. П. Уварова – це не професія, це – діагноз. Задуманого і не здійсненого ще багато, може, ще щось встигну.

 

— Чому глядачі мають подивитися виставу «Пан Коцький», що Ви хочете сказати глядачеві цією постановкою?

— Нічого. Тільки те, що увібрала в себе народна казка, бо ця історія про Хитру пройдисвітку Лисицю, яка зробила з лежня Пана, і про «вату», якою легко маніпулювати, була і є дуже актуальною на сьогодні, і, як на мене, ще дуже довго, на жаль, залишатиметься  актуальною. Якби ж то наші політики стали вмить чесними, перестали дурити людей  і красти.  А  доки для всіх нас  ця тема є актуальною – нехай нове покоління виростає, зневажаючи подібних  хапуг, з часом прийде до влади, і щось змінить. Хочеться в це вірити.

 

— Що Ви хочете побажати нашому театру для подальшого розвитку?   

— У ваш театр прийшов молодий амбітний режисер, і я бажаю йому вдалого старту! Він має запропонувати не тільки нове сценічне мислення, але й органічно поєднати досвід провідних досвідчених майстрів з енергією молодих акторів. Йому необхідно знайти нову свіжу драматургію (бо, як на мене, переспіви архаїчних «витоптаних» десятиліттями постановок п’єс – виглядають щоразу сумніше й сумніше. Але це моє суб’єктивне). Хочеться, щоб театр тільки набирав, не полишаючи того традиційного, вже золотого фонду, створеного Сергієм Єфремовим. І нехай будуть переповненими зали!

 

— Дуже Вам дякуємо, Сергій Миколайович, за спілкування, за Ваші роботи та за Ваші побажання! До нових зустрічей!